Травень 2016-го року мав стати найкращим серед собі подібних. І тут я маю на увазі ті травні, коли я (14-ти річна) вступала до фізмату, коли писала перше в історії зовнішнє тестування, коли ставала студенткою університету, а потім закінчувала бакалаврат і магістратуру, коли мій чоловік ставав на одне коліно і БЕЗ каблучки кликав заміж поміж сотні повітряних кульок... Травень завжди був хорошим місяцем, а цього року він став просто незабутнім.
Дочка у мене росте, вже дев'ятнадцятий пішов. Місяць. А надворі зима. Ну, думаю, чого його тянуть того кота за хвіст, все одно їй доведеться це пережити, рано чи пізно ми всі на того коня сідаємо, а ось вже чи самі їздимо, чи нас возять - то вже кому як пощастить. Ой, не на коня, а на саночки. Коні більші. Ну так от, вирішили ми подарувати дитині чергову радість дєтсва - відкрили саночний світ!
Ну люди добрі, от дивіться, 2016-ий настав. Я спочатку хотіла написати пост про свої великі (і не дуже) здобутки і враження з 2015-го. Як подумала про те все, то вирішила змовчати, бо а) багато писати і б) люди не поймуть. Потім, думаю, напишу пост про свої великі (і не дуже) плани і сподівання на 2016-ий. Як подумала про то всьо, вирішила не писати бо а) вдруг не збудеться і б) кому воно ото треба. Одним словом, доведеться писати про жізнь, бо а) про щось же писати треба і б) ... нема (ну зробимо вигляд що б) це шось глибоке чи дотепне).
Розкажу вам як пройшов у мене сьогодні ранок. Це, знаєте, мегацікаво, бо якшо подумати, то ніхто і не здогадується, чим можна в Швейцарії займатися сонячними зимовими ранками. Все дитинство, та де там, все моє життя я бачила як цим займалася (і по сьогодні з радістю займається) моя бабуся, і саме смішне, у мене всю юність була чітка ціль цим не займатися ніколи, і от, так склалося, що я це роблю, причому в диких масштабах і екзотичних сферах. Панове та паняночки, я - господарочка!
Вихожу з дитинкою значить на променад. Дитинка у візочку займається спокійним спогляданням і таким осмисленим пізнаванням світу, а я в цей час пораюся по околицям (бо подвір'ям це назвати якось язик не повертається).
Живуть біля нас олені - наполовину дикі, на іншу половину майже дикі. 38 штук, +/-2, бо вони постійно пересуваються і рахувати важко. Вони ніби як у зоопарку, але цього не відчувають. Ну таке. І лежать біля смітника вже гілочки ялинкові - у нас так заведено тут, всі ялинки викидають в один день, коли їх централізовано і безкоштовно утилізують. Можна викидати цілу ялинку, можна "розібрану". Минулого року я бачила, як утилізатори ялинок прямо тут, на місці, кидали гіллячки через парканчик, до оленів, і ті, на мій подив, дуже радісно їх не то їли, не то використовували як щітки чи гребінці... Ото сьогодні думаю, може і мені їм підсобити, тим оленям, а то такі вже сумні якісь, ніби їм 15 годин в літаку довелося потіти, ніби з яких Мальдівів прямо в душні офіси поверталися. Беру значить гіллячок, кидаю їм. Іду далі.
Живуть біля нас коні. Не прості, а такі самі, як ті олені, тобто ніби вчора з монгольських степів прискакали. Пржевальського коні, одним словом. Цих точно 6. А я так завбачливо з дому яблучко не першої свіжості взяла, знаєте, таке, що кудись колись закотилось, і його історія на цьому мала б закінчитись. Ось я це яблучко кидаю найспритнішому конику (кодове ім'я його, шоб ви понімали, Рудий, бо вони мені всі на одну морду ліца, а таке уніерсальне ім'я їм усім пасує) і йду далі.
Живуть біля нас качечки, недалеко, на річці. Скільки їх там живе не скажу, їх кількість змінюється швидше, ніж мери мого рідного села. Я їх розумію (качок тобто) - інколи прилітають чайки, і тоді на річці відбувається наче Полтавська битва. Треба відновлювати популяцію оперативно, одним словом. І от ми з дитинкою їм згодовуємо залишки хлібчика, такого твердого, що його тільки каблуками роздрібнити можна. Шкода що обидві каблуки не носимо. І ось качечки ніби ситі (якщо чайок нема звісно).
Вертаємося додому. Дитинка, сповнена відчуттям виконаних обов'язків, спокійно сопе під овчинкою у колясці, а я, як завзятий чесний громадянин, виконую вже суспільний обов'язок. Оті ялинки, що їх складають під смітником, мабуть мега обтікаємі, чи аеродинамічні дуже, бо коли вітерець такий лихий здіймається, то вони прямо-таки в різні боки і розлітаються. Одна на дорогу викотилася, інша на тротуар - ну я їх гарненько позбирала, утрамбувала як могла, і з отаким ощущєнієм, ніби півдня пройшло, а у мене і дитина виспана, і худоба нагодована, і на газдівстві порядок я всілася на лавочку і дочитала книжечку.
Висновок, любі мої, такий: дорога бабко, з Днем народження! Я, повірте мені, у вас навчилася тільки найкращому :) Христос ся рождає, друзі!
Одним словом, добре. Непристойно добре їм живеться, якщо двома словами. Я ось вже п'ятий рік думаю, чому у нас в Україні такого нема. Чи є? От дядько має ферму. Це означає що у нього є худоба і є поля. Він може собі дозволити виробляти і реалізовувати практично все: овочі, фрукти, яйця, молочні продукти, м'ясо, а також "вторинні" продукти, наприклад вино, варення і т.д. На кожній фермі є такий сарайчик, зроблений як міні-магазин, і навіть якщо фермочка дуже маленька, там все одно є холодильник з продуктами (тобто сам береш, що тобі припало до смаку) і цінником, а поряд стоїть така коробочка, де гроші лежать - там ти залишаєш свої гроші, і здачу собі сам береш. Дуже зручно. Ну і є тут звісно такі ферми-гіганти, у яких не просто холодильник чи сарайчик, а прямо цілі супермаркети, і сезони у таких ферм, особливо осінні, це справжня подія, це справжнє свято для місцевих жителів, особливо для маленьких.
Ті з вас хто знають, що Етна це діючий вулкан, ще й найвищий в Європі, який востаннє давав про себе знати ... чекайте, дає про себе знати постійно (принаймні з 2013-го і по сьогодні його активність знаходиться у стані "ongoing"), от ті з вас можуть звісно подумати що ці горе-батьки геть уже "страх потєрялі". Прямо бачу як хтось десь каже: "Нюся, а ти чула, як ота Анна, що в Швейцарії, поїхала на Сицилію, а там свою годовалу дитинку запхала на саму Етну? Нюся, там же лава тече, димить земля під ногами, я в інтернеті бачила! Куди її чоловік дивиться, тої Анни, Нюся, ааа, він теж там був? Хоть би мати їй щось сказала, тій Анні. Що це за батьки у наш час пішли... Ось коли я була молода..." Любі мої, що я можу сказати, щоб нас якось виправдати? А нічого.
Минулого року в цей час я була дуже вагітна. Чоловік мені все підсовував то черешні, то полунички. Того року я їх одним словом з'їла багато. Цього року я вирішила також їсти полунички і черешні, бо по-перше, вони мегасмачні, а по-друге, за цілий рік у мене тільки один раз був нежить, який пройшов за три дні САМ. І все. Не знаю чи це просто такий рік видався, чи це 10 кг полуничок, які, як відомо, дуже корисні і по вмісту вітаміну С просто ну дуже відомі :)
Ітак, поїхали ми збирати полунички. Тут у Швейцарії це дуже популярно: приїжджаєш на ферму, там ціле поле полуничок. Ідеш куди тобі показують, береш якусь тару з собою, і сиди там скільки хочеш, поміж тих грядок - збирай, їж - насолоджуйся життям. На виході з поля стоїть вага, там дядько, підозрюю що сам власник ферми, зважує твої ягідки і ти за них платиш. Кінець :) Ягідки солодкі, соковиті, недорогі, і сезон відносно довгий, так що це просто золота жилка. Ну для мене, принаймні.
Адреса цієї конкретної ферми і її контакти тут. Знайти її неважко - починаючи з якогось місця всюди висять стрілочки Erdbeeren selber pflücken
Familie Stübi Sunnehof, 8932 Mettmenstetten, телефон 044 776 86 03.
І декілька фото, для візуального ефекту.






