Ну люди добрі, от дивіться, 2016-ий настав. Я спочатку хотіла написати пост про свої великі (і не дуже) здобутки і враження з 2015-го. Як подумала про те все, то вирішила змовчати, бо а) багато писати і б) люди не поймуть. Потім, думаю, напишу пост про свої великі (і не дуже) плани і сподівання на 2016-ий. Як подумала про то всьо, вирішила не писати бо а) вдруг не збудеться і б) кому воно ото треба. Одним словом, доведеться писати про жізнь, бо а) про щось же писати треба і б) ... нема (ну зробимо вигляд що б) це шось глибоке чи дотепне).

Розкажу вам як пройшов у мене сьогодні ранок. Це, знаєте, мегацікаво, бо якшо подумати, то ніхто і не здогадується, чим можна в Швейцарії займатися сонячними зимовими ранками. Все дитинство, та де там, все моє життя я бачила як цим займалася (і по сьогодні з радістю займається) моя бабуся, і саме смішне, у мене всю юність була чітка ціль цим не займатися ніколи, і от, так склалося, що я це роблю, причому в диких масштабах і екзотичних сферах. Панове та паняночки, я - господарочка!

Вихожу з дитинкою значить на променад. Дитинка у візочку займається спокійним спогляданням і таким осмисленим пізнаванням світу, а я в цей час пораюся по околицям (бо подвір'ям це назвати якось язик не повертається). 

Живуть біля нас олені - наполовину дикі, на іншу половину майже дикі. 38 штук, +/-2, бо вони постійно пересуваються і рахувати важко. Вони ніби як у зоопарку, але цього не відчувають. Ну таке. І лежать біля смітника вже гілочки ялинкові - у нас так заведено тут, всі ялинки викидають в один день, коли їх централізовано і безкоштовно утилізують. Можна викидати цілу ялинку, можна "розібрану". Минулого року я бачила, як утилізатори ялинок прямо тут, на місці, кидали гіллячки через парканчик, до оленів, і ті, на мій подив, дуже радісно їх не то їли, не то використовували як щітки чи гребінці... Ото сьогодні думаю, може і мені їм підсобити, тим оленям, а то такі вже сумні якісь, ніби їм 15 годин в літаку довелося потіти, ніби з яких Мальдівів прямо в душні офіси поверталися. Беру значить гіллячок, кидаю їм. Іду далі.

Живуть біля нас коні. Не прості, а такі самі, як ті олені, тобто ніби вчора з монгольських степів прискакали. Пржевальського коні, одним словом. Цих точно 6. А я так завбачливо з дому яблучко не першої свіжості взяла, знаєте, таке, що кудись колись закотилось, і його історія на цьому мала б закінчитись. Ось я це яблучко кидаю найспритнішому конику (кодове ім'я його, шоб ви понімали, Рудий, бо вони мені всі на одну морду ліца, а таке уніерсальне ім'я їм усім пасує) і йду далі.

Живуть біля нас качечки, недалеко, на річці. Скільки їх там живе не скажу, їх кількість змінюється швидше, ніж мери мого рідного села. Я їх розумію (качок тобто) - інколи прилітають чайки, і тоді на річці відбувається наче Полтавська битва. Треба відновлювати популяцію оперативно, одним словом. І от ми з дитинкою їм згодовуємо залишки хлібчика, такого твердого, що його тільки каблуками роздрібнити можна. Шкода що обидві каблуки не носимо. І ось качечки ніби ситі (якщо чайок нема звісно).

Вертаємося додому. Дитинка, сповнена відчуттям виконаних обов'язків, спокійно сопе під овчинкою у колясці, а я, як завзятий чесний громадянин, виконую вже суспільний обов'язок. Оті ялинки, що їх складають під смітником, мабуть мега обтікаємі, чи аеродинамічні дуже, бо коли вітерець такий лихий здіймається, то вони прямо-таки в різні боки і розлітаються. Одна на дорогу викотилася, інша на тротуар - ну я їх гарненько позбирала, утрамбувала як могла, і з отаким ощущєнієм, ніби півдня пройшло, а у мене і дитина виспана, і худоба нагодована, і на газдівстві порядок я всілася на лавочку і дочитала книжечку.

Висновок, любі мої, такий: дорога бабко, з Днем народження! Я, повірте мені, у вас навчилася тільки найкращому :) Христос ся рождає, друзі!