Дочка у мене росте, вже дев'ятнадцятий пішов. Місяць. А надворі зима. Ну, думаю, чого його тянуть того кота за хвіст, все одно їй доведеться це пережити, рано чи пізно ми всі на того коня сідаємо, а ось вже чи самі їздимо, чи нас возять - то вже кому як пощастить. Ой, не на коня, а на саночки. Коні більші. Ну так от, вирішили ми подарувати дитині чергову радість дєтсва - відкрили саночний світ!

Дєло було в неділю, дєлать було особо нічого, і виявилося що геніальна ідея з саночками не тільки на нас снізошла - таке враження що всі татки і мамки Цюріха і окрєсностєй зібралися на такому собі саночному полігоні - це місцина під назвою Albis Pass. Чесно скажу, я і не підозрювала, що у цього горба такий крутий потенціал. Справа в тому, що зразу за ним розташоване таке миле озерце, де можна і гулять, і плавать, і грилювать і ще всяке, і це озеро для мене такий суто літній напрямок, а оцей перевал взагалі інтересу не представляв. Особливо свою привабливість він втратив після того, як я, з парочкою таких же непосидючих жіночок, пройшлася пішки від гори Uetliberg через цей пас аж до низу, в своє рідне село, і це звісно виявилося трохи виснажливіше, ніж я очікувала. Ну у мене таке буває часто. Взяти хоча б народження дитини :)

Що стосується цього місця в плані покатульок - абсолютний хіт. Це такий широченний горб, де місця було всім вдосталь, а людей там було ну просто дуже багато. Горб скоріше пологий, ніж крутий - для діток саме те. Погода мінялась як навіжена - то сніг, то вітер, то сонце, то все разом, то хмара, то дві... Покатульки абсолютно безкоштовні, як і парковка. Власник горба (у нього є власник!) виявився кмітливим дядьком: поставив вагончик збоку, продавав сосиски і, підозрюю, якесь винце, бо татків біля вагончика зібралось багацько. Тут ще є прямо напроти ресторанчик, де годують як завжди смачно.

Як на мене, найкраща принада цього горбика - відсутність так би мовити транспортної інфраструктури. Не зрозумійте мене не правильно, я сама всі зими свого дитинства провела у нашому горбатому садочку, для мене ота крилата фраза про "умєй і саночкі возіть" дуже буквальна і близька серцю. Але оце після кількох років катань у швейцарських Альпах, де саночні траси нічим не поступаються лижним, протягаються на кілометри і обслуговуються на відповідному рівні - крісельними підйомниками, гондолами чи навіть потягами - я була мегаздивована тим, що треба самому тягти свої санки на гору. 

А потім я зрозуміла, чому тут так багато батьків з дітьми, і це просто геніально! Діти і так стомлюються на свіжому повітрі і на санках, а якшо вони ще ті санки і вгору тягають (і повірте мені, вони їх дійсно самі тягали!) то мамам і татам просто забезпечена спокійна ніч перегляду фільмімв-номінантів на Оскар (ну чи чим там ще займаються мами і тати тихими ночами). Одним словом, я сьогодні тягала ті санки не гірше за 4-річних дітей, чим дуже пишаюся. Є ще порох, як то кажуть! Чоловік у мене молодець також, носив наверх дитину, хоча санки і не тягав, так що він не так повноцінно, як я, занурився в дитячі спогади. Дитина у нас теж молодець, по замовчуванню. Хоча спочатку здається вона не дуже в'їхала у всю цю затію, і я її розумію, бо снігу купа, по ньому треба ходити, причому вгору, ба їздити на незрозумілих штуках, а тут ще цей сніг прямо в ліцо, і чогось усім весело. Ну після п'ятого спуску вона вже просила ще, так що вважатимемо перший камінчик у фортецю її любові до зимових видів спорту ми заклали.